ФІАЛКА

Дивовижний, незрівнянний за своєю ніжністю запах фіалки й приємне поєднання лілового забарвлення квітки із соковитою, яскравою зеленню листя з давніх-давен зробили маленьку фіалку улюбленицею людини.
Як оповідає східна легенда, фіалка виникла із вдячних сліз Адама, коли архангел Гавриїл приніс йому на острів Цейлон радісну звістку, що Господь простив йому гріхи.
Інша легенда свідчить: одного разу бог сонця Аполлон переслідував своїми пекучими променями чарівну дочку Атласа, нещасна дівчина звернулась до Зевса, благаючи сховати й захистити її. І ось великий громовержець почув її благання, перетворив дівчину на чудесну фіалку й сховав у затінку кущів, де вона з того часу щовесни розквітає й виповнює тонким запахом небесні гаї.

Підготував учень 3-А класу Беркань Андрій

СОН - ТРАВА

У весняному хороводі квітів є своя загальновизнана королева весняної флори. Зустрічі з нею кожної весни приносять багато радості й естетичної насолоди. Ось вони великі, дзвонико- або келихоподібні темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі чи ніжно-жовті, закутані від весняних холодів у теплий кожушок густого опушення білястих волосків. Здається, ніби сріблясте сяйво оточує ці квіти. Це цвіте одна з найкращих весняних рослин — сон. У погану погоду та на ніч квіти еону закриваються і схиляють свої квітчані голівки.
Враження таке, ніби вони справді засинають. Може, тому в народі і назвали цю рослину так поетично: сон-трава, сон-зілля, сончик. А може, назва пов'язана із стародавнім слов'янським повір'ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє. Або, може, з тим, що цю рослину використовують як заспокійливий та снодійний засіб. Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмідь лизав корінь сон-трави, після чого солодко заснув. Мисливець і собі спробував полизати і також заснув.
В Україні була поширена ще й така легенда. Кожна квітка, як і все живе на світі, має свою матір. Лише у сон-трави не рідна мама, а зла мачуха. Ще тільки-тільки сніг зійшов, а вона вже розбудила її, розштовхала: «Вставай, сонлива та дрімлива, вже всі квітки цвітуть, а ти все спиш!». Сон-трава схопилася й одцвіла раніше за всіх, і ніхто її краси не бачив.
При зустрічі з прекрасними квітками «королеви весняної флори» майте шану до цих справді чарівних і до того ж цілющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квітів, які згодом бездумно викинете. Краще помилуйтесь ними в природі, а на згадку візьміть одну-дві квіточки. Тим дорожчі вони будуть для вас. Бережіть красу природи, весняні усмішки рідної землі — сапфірові квіти сон-трави. Вони справді варті цього!

Підготувала учениця 3-А класу Кисельова Аліна

КРАСА ШИПШИНОВОГО ЦВІТУ

Справжнім символом літа можна вважати витончено прекрасні квітки шипшини. Шипшини дуже декоративні завдяки зелені своїх перистих листків і досить великим гарним ароматним квіткам та яскраво забарвленим, ніби лакованим, несправжнім плодам.
Українська назва — шипшина — відображає озброєність кущів шипами. А втім, легенда розповідає ось що.
Якось розгнівалася Троянда на Шипшину, звинуватила її в тому, що вона їй сонце затуляє. Подумала Шипшина, поглянула довкруг і побачила, що тінь від неї справді падає на Троянду.
— Знаєте що, сестро! Ходімо до матінки Покрови. Розповімо їй нашу біду й попросимо, щоб вона нас розсадила. Богиня наша добра. Вона допоможе нам. Мені соромно за себе: адже я вам своїм ростом до лиха спричинилася..
І став рід розових перед зелені очі богині рослинності Покрови. І мовила невеличка блідо-рожева троянда:
— Паніматко наша! Ми прийшли не скаржитися тобі на сестру нашу Шипшину, а просити тебе — або нас пересади від неї, або її від нас: сонце нам затуляє своїм зростом. Поглянь на мене, яка я немічна.
І замовкла, безсило звісивши додолу свою голівку — квітку, єдину на все куценьке стебло.
— Так, паніматко. Бачиш, я вже й не витка, а ріденькою стала. Сил, щоб витися, не вистачає. Тепла немає, — хитнула тоненькою гілкою жовта голівка виткої троянди.
— Ти, богине, створила мене не дуже вибагливою, але й мій квіт змізернів без сонця. Ти нагла мати, паніматко, а сонце — наш батько. Дітям без батьківського тепла також важко жити,— мовила блакитна троянда.
— І я такої ж думки, — шелеснула червона квітка.
Але Покрова не поспішала. Вона пригладила свої зелені ялинові коси, поправила на собі вербовий одяг, уважно подивилася на Шипшину й мовила:
— Послухаймо, діти, й Шипшину!
— Горе, матінко, їхніми устами мовить. Добре мені з ними, з моїми сестрами. Я все гадала, що своїм дужим тілом холодний північний вітер до них не пускаю і зовсім забула, що й сонце також затуляю. Відсади мене від них. Коли сонця вдосталь нап'ються, то дужими стануть. А я віддалік собі стану й любитиму їх у розмаю, бо вроди своєї не маю.
— Гарно говориш, дочко, розумно й без зла. Покрию тобою вільні місця біля дороги, в ярку над струмочком, на узліссі посаджу по дві чи по три рядочком. Хто у мої володіння не йтиме, то тебе зустріне. Вроди, кажеш, своєї не маєш...
І Покрова знову замислилась.
Стало тихо-тихо: все, що росло навкруг, хотіло почути, якою красою наділить богиня добру й розумну Шипшину.
— Ось яку красу віддам тобі, доню, — весело мовила Покрова.
— Прикрашу твоє колюче тіло червоними ягодами. Ти будеш не тільки красивою, а й корисною. Будеш завжди щедрою і доброю до людей. А колючки хай лишаться з тобою. Краса не повинна бути м'якою: її люди замажуть доторками, обірвуть спочатку квітки, а потім обламають гілки. А з колючками ти житимеш і прикрашатимеш землю вічно.
Поклонилися квіти Покрові. Троянди повернулися на старе місце, а Шипшина — на узлісся, в яри та чагарі, в придорожні рови й навіть попід паркани. І нині її можна побачити скрізь в Україні.
Славна й улюблена в народі ця колюча лікарка.

НЕЗАБУДКА

Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори.
Про виникнення незабудки існує багато поетичних легенд. Ось декілька із них.
Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав ім'я кожній і наказав добре запам'ятати.
Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!». Інший варіант легенди говорить так.
Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді квітка, яку обійшов увагою Господь, підійшла до Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе я не забуду, не забудь і ти мене. Ім'я твоє віднині — Незабудка».
За давньогрецькою легендою незабудка з'явилась на землі так.
Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів та пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність склалося навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому й одержати спадок, що залишив йому померлий дядько. Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши та захопившись якоюсь міською красунею. Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...
Настала хвилина розлуки, Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі дівчина не може стримати сліз, кілька краплин з її чудових, яскраво-синіх очей падають під ноги на траву...
І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».
З того часу, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.
Надзвичайно поетична й перська легенда про незабудку.
Один ангел побачив на березі річки дівчину, яка прикрашала своє волосся незабудками, і покохав її. З того часу він не міг з нею розлучитись. За це його вигнали з раю і не пустять назад, поки донька Землі не розсадить ці квіти повсюди.
Завдання непросте, але закохана дівчина погодилась виконати його.
Протягом багатьох років, за будь-якої погоди, вдень і вночі вона бродила по всіх куточках Землі, розсаджуючи милу квітку. Коли ж виконала свою місію, обоє постали перед райською брамою. І вона відчинилася перед ангелом і перед дівчиною також, хоч була ще живою і смертною. «Оскільки, — мовив страж райської обителі, — її кохання перевищує спрагу життя, а той, кому вона віддала душу, — ангел, то любов до небесного оберігає
від тління земного. Нехай же, — додав він, — спізнає благощів Неба, найвища з яких — самовіддане кохання».

Підготувала учениця 3-А класу Горлянська Валерія

Мій рідний край

Я народилася в місті Южноукраїнську. Там ростуть гарні дерева, квіти і літають пташки. Є річка Південний Буг і там швидка течія. Я люблю свій рідний.

Горлянська Валерія 3-А клас

Мій рідний край

Я люблю свій рідний край за те,що я там народився, за те, що там моя сім`я. За його красу, яку він віддає нам. Особливо красиво взимку. Мій край легенда, бо український народ склав багато легенд про наш казковий,чарівний,прекрасний край.

Гусенко Антон, 3-А клас.