КРАСА ШИПШИНОВОГО ЦВІТУ

Справжнім символом літа можна вважати витончено прекрасні квітки шипшини. Шипшини дуже декоративні завдяки зелені своїх перистих листків і досить великим гарним ароматним квіткам та яскраво забарвленим, ніби лакованим, несправжнім плодам.
Українська назва — шипшина — відображає озброєність кущів шипами. А втім, легенда розповідає ось що.
Якось розгнівалася Троянда на Шипшину, звинуватила її в тому, що вона їй сонце затуляє. Подумала Шипшина, поглянула довкруг і побачила, що тінь від неї справді падає на Троянду.
— Знаєте що, сестро! Ходімо до матінки Покрови. Розповімо їй нашу біду й попросимо, щоб вона нас розсадила. Богиня наша добра. Вона допоможе нам. Мені соромно за себе: адже я вам своїм ростом до лиха спричинилася..
І став рід розових перед зелені очі богині рослинності Покрови. І мовила невеличка блідо-рожева троянда:
— Паніматко наша! Ми прийшли не скаржитися тобі на сестру нашу Шипшину, а просити тебе — або нас пересади від неї, або її від нас: сонце нам затуляє своїм зростом. Поглянь на мене, яка я немічна.
І замовкла, безсило звісивши додолу свою голівку — квітку, єдину на все куценьке стебло.
— Так, паніматко. Бачиш, я вже й не витка, а ріденькою стала. Сил, щоб витися, не вистачає. Тепла немає, — хитнула тоненькою гілкою жовта голівка виткої троянди.
— Ти, богине, створила мене не дуже вибагливою, але й мій квіт змізернів без сонця. Ти нагла мати, паніматко, а сонце — наш батько. Дітям без батьківського тепла також важко жити,— мовила блакитна троянда.
— І я такої ж думки, — шелеснула червона квітка.
Але Покрова не поспішала. Вона пригладила свої зелені ялинові коси, поправила на собі вербовий одяг, уважно подивилася на Шипшину й мовила:
— Послухаймо, діти, й Шипшину!
— Горе, матінко, їхніми устами мовить. Добре мені з ними, з моїми сестрами. Я все гадала, що своїм дужим тілом холодний північний вітер до них не пускаю і зовсім забула, що й сонце також затуляю. Відсади мене від них. Коли сонця вдосталь нап'ються, то дужими стануть. А я віддалік собі стану й любитиму їх у розмаю, бо вроди своєї не маю.
— Гарно говориш, дочко, розумно й без зла. Покрию тобою вільні місця біля дороги, в ярку над струмочком, на узліссі посаджу по дві чи по три рядочком. Хто у мої володіння не йтиме, то тебе зустріне. Вроди, кажеш, своєї не маєш...
І Покрова знову замислилась.
Стало тихо-тихо: все, що росло навкруг, хотіло почути, якою красою наділить богиня добру й розумну Шипшину.
— Ось яку красу віддам тобі, доню, — весело мовила Покрова.
— Прикрашу твоє колюче тіло червоними ягодами. Ти будеш не тільки красивою, а й корисною. Будеш завжди щедрою і доброю до людей. А колючки хай лишаться з тобою. Краса не повинна бути м'якою: її люди замажуть доторками, обірвуть спочатку квітки, а потім обламають гілки. А з колючками ти житимеш і прикрашатимеш землю вічно.
Поклонилися квіти Покрові. Троянди повернулися на старе місце, а Шипшина — на узлісся, в яри та чагарі, в придорожні рови й навіть попід паркани. І нині її можна побачити скрізь в Україні.
Славна й улюблена в народі ця колюча лікарка.