НЕЗАБУДКА

Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори.
Про виникнення незабудки існує багато поетичних легенд. Ось декілька із них.
Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав ім'я кожній і наказав добре запам'ятати.
Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!». Інший варіант легенди говорить так.
Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді квітка, яку обійшов увагою Господь, підійшла до Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе я не забуду, не забудь і ти мене. Ім'я твоє віднині — Незабудка».
За давньогрецькою легендою незабудка з'явилась на землі так.
Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів та пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність склалося навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому й одержати спадок, що залишив йому померлий дядько. Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши та захопившись якоюсь міською красунею. Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...
Настала хвилина розлуки, Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі дівчина не може стримати сліз, кілька краплин з її чудових, яскраво-синіх очей падають під ноги на траву...
І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».
З того часу, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.
Надзвичайно поетична й перська легенда про незабудку.
Один ангел побачив на березі річки дівчину, яка прикрашала своє волосся незабудками, і покохав її. З того часу він не міг з нею розлучитись. За це його вигнали з раю і не пустять назад, поки донька Землі не розсадить ці квіти повсюди.
Завдання непросте, але закохана дівчина погодилась виконати його.
Протягом багатьох років, за будь-якої погоди, вдень і вночі вона бродила по всіх куточках Землі, розсаджуючи милу квітку. Коли ж виконала свою місію, обоє постали перед райською брамою. І вона відчинилася перед ангелом і перед дівчиною також, хоч була ще живою і смертною. «Оскільки, — мовив страж райської обителі, — її кохання перевищує спрагу життя, а той, кому вона віддала душу, — ангел, то любов до небесного оберігає
від тління земного. Нехай же, — додав він, — спізнає благощів Неба, найвища з яких — самовіддане кохання».

Підготувала учениця 3-А класу Горлянська Валерія